Моя Дніпропетровщина...
Дніпропетровщино! Мій краю
благодатний! Вклоняюсь низько я твоїй красі!
В моїй душі ти оселився непомітно, немов легенький, теплий вітерець,
котрий проник до серця і вирує там і досі...
Поля... Краса та легкість
притаманні вам. Вашу безмежність охороняє світле, блакитне небо. Так приємно
відчувати запах достиглого зерна, слухати ледь помітний шелест колосся, зривати
плід, який виріс за допомогою людської, невпинної, тяжкої праці. А ще стрімкіше ллється життя в тобі, Дніпро. Ти –
історія і таємниця для нас. У свої водах ти носиш печалі, радощі, надії, та
переживання. Той біль, який приніс віками, залишився глибоко на дні великим
камінням. Твоя прозора, немов кришталь, вода привертає увагу, твої звуки хвиль,
котрі б’ються об піщаний берег, зачаровують кожну людину. Ми не знаємо, чому ти
сердишся інколи на нас, піднімаєш за допомогою вітру важкі, здоровезні хвилі.
Ти отримуєш спокій, коли сідає сонце, коли перестає вирувати життя навколо
тебе, коли ясні зорі з гострим місяцем відображатимуться в твоїй воді. Дніпро,
ти , наче дзеркало добра та гармонії, коли поглянеш на тебе відразу на душі
стає тепло і хороше, що навіть не хочеться повертатися до постійної біганини та
метушні. Та така ж гармонія панує і на нашій землі. Вона – найрідніша матінка,
найкраща годувальниця. Твої надра нагодують і безпомічного, і ледаря, і
доброго, і підлого. Ти ніколи не
загинеш, ніколи не зрадиш, завжди приймеш чужого, зігрієш ліпше будь –
якого сонця. Ми витоптуємо дорогу, ходимо самі ж по ній. Інколи то легкий шлях,
інколи - тернистий, а буває і неможливий
для подолання. Ти допомогла побудувати нам світ, дала для цього міцний ґрунт, ти будеш з усіх сил
тримати усю важкість, аби ми – діти твої, жили в злагоді та доброті.
Усе , що процвітає у тобі,
Дніпропетровськ, люблю, неначе матінку свою. Ти для мене є моїм сьогоденням і
моїм майбуттям. Кожен шелест, подих легенького вітерцю, я ціную та бережу у
серці. Твій край, немов величезна скрипка, що постійно грає, виспівує, захоплює
знову і знову. Люди, які кожен день бачать твої незліченні скарби, не мають
уявлення, що найбільшого багатства не знайти. Хіба моя душа може проміняти
безкраї поля, хіба моє серце забуде
річку Дніпро, який знає мене ліпше, ніж я сама, хіба я покину ту землю,
що зростила мене, хіба знайду чистіше небо, ніж те, що у мене над головою ? Ні!
Я навіки у твоєму полоні краси, Дніпропетровськ, я зросла у твоїх тенетах, я
тут і загину!
Пишаюся тобою і намагаюся
зберегти усе здобуте довгими роками,
віками, століттями, не розгубити твоє безмежне щастя. Живи вічно, мій рідний
краю, заворожуй красою усіх людей, не втрачай тих золотих струн, що у тобі
існують!
Олексієнко Юлія
Немає коментарів:
Дописати коментар